З одного боку, Аронофскі – комерційно успішний постановник талановитих, наповнених параноєю і візуальними образами, які надовго врізаються в пам’ять, трилерів про одержимість – «Пі», «Реквієм за мрією», «Рестлер» і «Чорний лебідь».
З іншого боку, режисер схильний сприймати себе витонченим художником авторського, «особистого» кіно. Це зрозуміло: навіть таким акулам мультиплексів, як Стівен Спілберг властиво іноді відкладати калькулятор і намагатися щось розповісти в своєму фільмі про себе самого і про світ навколо. Однак Аронофскі – не Спілберг, і замість «Імперії сонця» виникають дуже дивні проекти на кшталт «Фонтану» або «Мами!».
_
_
Про що цей фільм? У двох словах, майже анекдотична історія подружжя. Поет з обличчям і звичками подобрілого Антона Чігура мається творчим закрепом і нудьгою в компанії молодої дружини з пісним обличчям Дженніфер Лоуренс, яка відновлює їхніій будинок після пожежі. Далі починається балаган, знайомий будь-якій студентської парі, що з’їхала з гуртожитку на свою першу орендовану квартиру: навала гостей. Дівчина роздратована, чоловік радий. Ще б пак: від їхнього щасливого, здавалося б, шлюбу дохнуть мухи, а гості – всі як один шанувальники його поетичної творчості.
У міру того, як гості окуповують будинок, хаос стрімко наростає, а жах – усе більше нагнітається, і подальше дійство нагадує притчі Романа Поланського в його найкращій формі. Досвідчене око легко вгадає в «Мамі!» вплив «Мешканця», «Відрази», «Дитини Розмарі» і «Глухого кута». Та тільки доведених до кітчевого абсурду і позбавлених легкості, почуття гумору (Аронофскі настільки серйозний, що глядачі час від часу не могли стримати сміх) і культурного багажу Поланського.
_
_
Тож не шукайте за всім цим насправді жахливим нагромадженням символів і алюзій, образів і смислів якоїсь філософії: завдання фальшивої багатозначності – маскувати інтелектуальну порожнечу. Більш того, складові фільму входять в протиріччя, а закладені в ньому сенси не доповнюють, а відверто поглинають один одного.
Для фільму жахів «Мама!» занадто схематичне і надміру зарозуміле видовище, а часом – відверто нудне. Немає історії, немає персонажів, актори грають посередньо. Розглядати «Маму!» як релігійну притчу смішно: автор, здається, і сам до кінця не додумав, що ж він, власне, хотів сказати своїм фільмом. (Глядачі в кінотеатрі якраз найсильніше потішалися над сценами з чітко прочитуваною релігійною символікою.)
Ну а якщо це фільм про стосунки чоловіка і жінки, то залишається лише побажати Аронофскі і Лоуренс, як то кажуть у таких випадках, щастя в особистому житті.
«Незважаючи на всі свої недоліки, «Мама!» неодмінно знайде шанувальників і з часом перетвориться на об’єкт езотеричного культу»
Проте все-таки не дає спокою запитання: що це було? На що були витрачені кілька років праці і тридцять мільйонів? Відповідь міг би дати сам режисер, та він вважає за краще відмовчуватися.
Тим часом, відповідь очевидна, якщо згадати нещодавній фільм «Дюнкерк», поставлений ще одним майстром блокбастерів з претензією – Крістофером Ноланом. Цей масштабний військовий фільм є сміливим драматургічним експериментом: у «Дюнкерку» немає головних героїв, немає характерів (які, по ідеї, повинні змінитися на шляху до фіналу), по суті справи – взагалі немає історії в традиційному розумінні.
«Мама!» здається черговим послідовним кроком у цьому напрямку.
Зачем смотреть новый фильм Кристофера Нолана
Погляньте. Візуальні рішення набагато важливіша за сюжет, персонажів, діалоги. Замість розвитку дії – послідовний ланцюжок дивних ритуалів, які можна трактувати як завгодно. У серці історії закладений демонстративний макгафін, який перекреслює всі спроби пояснити, що відбувається з точки зору звичної логіки. І наостанок – кільцева структура. Згадайте концентричні кола в часі і просторі, які описують герої «Дюнкерка», що пересікаються в кількох точках фільму. Або сюжет «Втраченого шосе» Девіда Лінча, сконструйований за принципом стрічки Мьобіуса.
На жаль, експеримент Аронофскі в пошуках нової драматургічної мови не можна назвати вдалим. На щастя, усе ж знаходяться продюсери, готові підтримати такі дивні експерименти з формою і жанром, як цей фільм.
Незважаючи на всі свої недоліки, «Мама!» неодмінно знайде шанувальників і з часом напевно перетвориться на об’єкт езотеричного культу. Адже серед любителів кіно чимало шанувальників дивних і неформатних фільмів (дарма, що вони порожні, як барабан). Творчість Тарсема Сінгха – живий приклад цього.
Якоюсь мірою творчість Аронофскі теж.
