Як зняти документальний детектив про події XVII–XVIII століття і яке високотехнологічне обладнання для цього знадобиться? Як отримати кошти від держави і не знімати при цьому за «партзавданням»? Чому депутати, які перевдягаються у козаків і «пишуть листа султанові», відтворюють шкідливий міф? Про це та інше розповів керівник управління виробництва нехудожніх проектів «1+1 Продакшн» та шоуранер проекту «Україна. Повернення своєї історії» Акім Галімов.
Фото: Анна Федорук
Про нову частину проекту «Україна. Повернення своєї історії»
Ми закінчуємо постпродакшен. Ця частина проекту називається «Скарби нації» і розповідає про реліквії, пов’язані з нашими гетьманами. Так сталося, що вони розкидані по всьому світу, у тому числі й в Америці. Ми їздили до США, щоб перевірити одну з версій. Зйомки відбувалися у Нью-Йорку, Нью-Джерсі та у містечку Барт, де ми отримали сенсаційну інформацію, яка проливає світло на темні плями в нашій історії і багато чого пояснює. Крім того, цього разу зйомки стрічки відбувались у Австрії, Туреччині, Польщі та Росії. На жаль, я не можу зараз розповідати всіх деталей, бо ми робимо детектив, у січні на «1+1» буде прем’єра.
Про головний артефакт фільму
У центрі наших пошуків булава Богдана Хмельницького та історія з Переяславськими статтями. Суть цього договору (якщо він був) у тому, що Україна нібито була приєднана до Росії – принаймні, так завжди розповідали. У цьому важливо розібратися, тому що навіть зараз, через стільки років після Переяславської ради 1654 року, багато людей вважають, що ми начебто «возз’єдналися». Враховуючи актуальність російсько-українських стосунків важливо розібратися в їх корінні. Ми починали шукати, яка інформація про угоду доступна сьогодні. В архівах, музеях та інтернеті є багато документів, які називаються «Березневі», «Переяславські» «статті Хмельницького» – але все це копії. Спробуйте знайти оригінал. Його ніде немає, проте, заведено вважати, що він був. Якщо був, то що ж там реально написано? Можна було б і забути про це, але проблема в тому, що Московське царство, а потім Російська імперія після смерті Богдана Хмельницького кожному наступному гетьманові підсовували документ із назвою «Богданові» статті. Щоб вони їх перепідписували. І кожного разу це були московські копії.
Коли ми починаємо розкручувати такі історії, викриваємо фальсифікацію за фальсифікацією. У процесі роботи перед нами взагалі по-іншому стала розкриватися історія козацтва.
Про інтелігентних козаків
Під час розробки наша команда зрозуміла, що дуже багато міфів було насаджено саме про козаків. З одного боку вони – наша історична візитівка, з іншого – там стільки неправдивої інформації, що якоїсь миті здається, що ти нічого не знав про козаків.
Міфологізація козаків полягала в тому, що їхню історію представляли однобоко. Коли ми з Русланом Шаріповим (шеф-редактор проекту. – Ред.) їздили в експедиції і оглядали козацькі пам’ятки, то завжди наштовхувалися на такого собі товариша з оселедцем, лисого, з оголеним торсом, зі шматком сала, у шароварах – і шаблюкою він усіх рубає. При цьому історія козацької аристократії майже не представлена. Дуже мало відомостей про те, що насправді у XVII–XVIII ст. в Україні існувала повноцінна держава. Вона не була інтегрована в Росію настільки, наскільки нам розповідали. Ці козаки вчилися самі та відправляли своїх дітей в найкращі університети Європи, будували величезні палаци. Представники козацької еліти були керівниками цієї країни, у них були свої символи влади. На той час усе це було елементами суверенної держави, і через це – починаючи з Катерини ІІ – приховувалося. Я вважаю, справжню історію треба знати і пишатися нею. Один історик, директор Чернігівського історичного музею, сказав нам: от кого ми знаємо з козацької старшини? Хіба що Кочубея – хто цікавиться історією, його згадає. І знаємо його ми лише тому, що він писав донос на Мазепу. А хто ще служив у Мазепи – генеральним писарем, генеральним бунчужним, генеральним суддею – ми взагалі не знаємо.
Фото: прес-служба «1+1»
Щодо міфів – от візьміть картину «Козаки пишуть листа турецькому султанові»… Ні, вона мені подобається, вона намальована геніальним Рєпіним. Але вона повністю викривляє козацько-турецькі стосунки. Цю картину розтиражували, зробивши пропагандистською зброєю. Ми бачимо, що зараз у нас депутати перевдягаються у тих козаків, пишуть листа Путіну – тобто ми самі продовжуємо цей міф відтворювати і до того ж пишаємось цим. Але ж козаки не писали Мехмеду IV, принаймні в грубій формі – в фільмі ми про це теж розкажемо.
Про потомка останнього гетьмана України
З Грегором Розумовським, нащадком останнього гетьмана Кирила Розумовського, ми стали по-справжньому добрими друзями,він фантастична людина. Я пригадую, як ми з ним вперше зустрілися в кафе на Андріївському узвозі, де я йому коротко розказав ідею нашої стрічки. І пригадую, як через дев’ять місяців після зйомок ми з ним прощалися у Софії Київській – реально зі сльозами на очах. Він активно включився в цю історію, дуже правильно розуміючи процеси, які відбуваються і відбувалися в Україні, бо він історик за фахом. Він на своїй родині відчув, що таке пропаганда та міфи, бо є нащадком останнього гетьмана, якого й досі всі згадують як російського дворянина, вельможу, брата чоловіка Єлизавети – тобто як кого завгодно, тільки не українського гетьмана. Грегора це завжди обурювало, бо він знає абсолютно іншу історію своєї родини – в ній ніколи не було ніяких проросійських сантиментів.
В Україні він як історик був шокований станом збереження нашої спадщини. Як може бути знищене геть усе – ані документів немає, ані артефактів, у архівах нічого не знайти! Таке враження, що хтось брав чорну фарбу й цілі фрагменти історії замальовував. У цьому фільмі Грегор виступає як повноцінний дослідник, що працює над історією своєї родини. Вона переплітається з історією всієї України. Обіцяв приїхати на прем’єру фільму в січні.
Про зйомки в Росії
Враховуючи формат нашого фільму, у нас завжди виникають якісь проблеми зі зйомками в Росії. Передусім це пов’язано з тим, що ми робимо купу запитів у російські історичні установи – архіви, музеї тощо. І нам завжди відповідають, але ніколи не надають доступ до тих матеріалів, які ми просимо. Знаходиться багато причин, наприклад, «ви нас розумієте, зараз не можемо, зараз у нас людина у відпустці чи захворіла, зараз у нас ремонт…» Це відбувається під час зйомок кожного фільму вже три роки – ми ще жодного разу не отримали нормальної відповіді від російських музеїв. Але наша команда завжди знаходить шлях, як у таких умовах відпрацювати та відзняти те, що нам потрібно. Цього разу ми так само відзняли; на жаль, не змогли отримати жодного коментаря, але в інший спосіб інформацію все-таки зібрали. Відрядження до Росії це у нас завжди «вилазки на ворожу територію». Цього разу воно було нетривалим – уранці прибули, а ввечері вже поїхали, провівши зйомки буквально на трьох локаціях.
Фото: Анна Федорук
Особливість роботи в Росії для нас – ніколи не знаєш, чим все закінчиться; звісно, ми офіційно звертаємося до МЗС і отримуємо акредитації як журналісти, але певний ризик однаково є, враховуючи ситуації, в які потрапляють іноземні кореспонденти в Росії. В інших країнах теж можуть виникати складнощі, але швидше організаційного характеру – коли потрібно за пару днів зняти величезну купу локацій.
Про розподіл обов’язків у команді
Як і в будь-якому кіно, режисер у нас – цар і бог. Режисер проекту «Україна. Повернення своєї історії» Дар’я Саричева виконує найголовнішу функцію, без неї цей проект ніколи не став би таким, яким він є.
Дар’я Саричева. Фото: прес-служба «1+1»
Як розподілені наші обов’язки? У нас є авторська група (це я і Руслан Шаріпов), ми безпосередньо створюємо саму ідею – що ми шукаємо, що хочемо дізнатися. Придумуємо, які меседжі хочемо закласти у фільм, хто буде героєм, що з артефактами, на яких буде побудована стрічка. Особливість нашого фільму у тому, що ми майже не працюємо з хронікою чи якимись картинками; усе, що ми розповідаємо, засноване на реальних речах, які можна взяти в руки, дослідити, і на цих речових доказах розповісти правдиву історію. Завдання Даші перетворити це на захопливу детективну історію. І це її величезний талант, бо матеріал, з яким ми працюємо, дуже складний. Іноді він монотонний, іноді перевантажений фактами, це зовсім не просто.
Фото: прес-служба «1+1»
Ідея фільму «Скарби нації» розроблялася ще разом із Вікторією Барановою. Вона вклала в цей проект частину себе. Наразі «1+1 Продакшн» поділений на чотири самостійні управління – це управління розважальних шоу Володимира Завадюка, управління серіалів (Христина Шкабар), моє управління, яке об’єднало публіцистику, іміджеві шоу, реаліті та сценарні шоу, і управління операційної підтримки і постпродакшену (Ольга Михальченко).
Про алгоритм роботи
Ми вже понад три роки працюємо над проектом «Україна. Повернення своєї історії» і певний алгоритм дій напрацьований методом проб та помилок. Коли ми беремо тему в розробку, першою з’являється дуже загальна ідея. Ми збираємо всю наявну інформацію і шукаємо зачіпки, які можна розкрутити в цікаву історію, пов’язану з білими плямами в нашому минулому. Потім вже починаємо заглиблюватися в тему, вивчати наукові джерела. Після цього можна переходити до роботи з експертами-істориками.
Дослідження в цьому фільмі дійсно привели нас до дуже крутих знахідок. Ми працювали з цікавим обладнанням, електротомографом: це апарат, який просвічує землю на десять метрів углиб. З його допомогою ми відкрили тунель біля резиденції Богдана Хмельницького в Суботові. Хоча історики запевняли нас, що у тому місці все досліджено вдовж і поперек. Але нам пощастило.
У монтажній. Фото: Анна Федорук
Про маловідомих історичних діячів
У процесі роботи над проектом ми не ставимося до героїв фільмів як до «великих діячів», вони для нас передусім такі самі люди. І так ці історії ми й намагаємося розповідати, як історії звичайних людей. Тоді вони відкладаються у нашій уяві, тоді глядач розуміє їхній характер та мотивацію. Маленькі деталі розповідають нам більше, ніж стереотипні фрази з підручників на кшталт «провідник національної ідеї» або, як говорили в радянські часи, «борец против польских угнетателей».
Насправді це дуже цікаво. Іноді працюєш над однією темою і випадково чіпляєшся за персонажів «по-сусідству». Минулого тижня я працював з історією Богдана Хмельницького і раптом занурився у біографію його старшого сина Тимоша. І хоча нам не треба це в фільмі, наче «провалився» у історію його життя. Я подумав: боже, який класний персонаж, скільки всього цікавого зробив, яка тут любовна історія з донькою молдавського правителя. У такі моменти думаєш, що класно було б і про це зняти фільм. Окрім того, мене цікавить історія кримських татар. Наприклад, період революції, коли вони намагалися побудувати свою республіку в Криму. Але та політика, що існувала у Радянському союзі, взагалі стерла ці факти і героїв. Наприклад, Номана Челебіджіхана. Я хотів би зробити фільм про ті події.
Фото: Анна Федорук
Про держзамовлення і охорону інформаційного простору
У Міністерства інформполітики був запит на проекти, які популяризують історію України, це один із напрямків їх діяльності. А в нас була відповідна пропозиція такого проекту – і ми знайшли точку дотику. Вони повністю фінансують цей проект. Це дуже важливо, що з’явився орган, який розуміє необхідність цієї роботи. Співпраця відбувається так: ми затвердили ідею проекту, його синопсис та кошторис. Далі – працюємо. Ідеологічного втручання в нашу роботу немає, все базується на довірі. Вони знають, що ми виробляємо якісний контент, це наша репутація, ми своєю чергою розуміємо відповідальність держзамовлення.
Щодо державної заборони тих чи тих історичних книгжок або фільмів, на мою думку, в кожному випадку треба розбиратися окремо. Я точно проти тотальної заборони, коли ми під одну гребінку забороняємо все, що надруковано в Росії. З іншого боку, я розумію, що, коли весь світ бореться з фейковими новинами, історична пропаганда теж має розглядатися як fake news, і з нею теж треба боротися.
