24 січня відбулася світова прем’єра документального фільму «Земля блакитна, ніби апельсин» режисерки Ірини Цілик. Вперше в історії український фільм був представлений у конкурсній програмі найпрестижнішого фестивалю незалежного кіно Sundance. У результаті стрічка виборола нагороду за найкращу режисуру в категорії світової документалістики.
У травні «Земля блакитна, ніби апельсин» отримала дві головні нагороди на Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA. Фільм продовжує подорож світовими кінопереглядами, а сама режисерка вже пітчингує свою нову роботу — «Я і Фелікс». Проєкт набрав найбільшу кількість балів за результатами першого етапу тринадцятого конкурсного відбору Держкіно.
«Телекритика» поспілкувалася з Іриною Цілик та дізналася, як підготувати фільм до подачі на міжнародні фестивалі, коли «Землю блакитну, ніби апельсин» можна буде подивитися у кіно і чого очікувати від нового проєкту режисерки «Я і Фелікс».
Ваш фільм «Земля блакитна, ніби апельсин» показали на фестивалях Sundance та Docudays. І там, і там він отримав нагороди. На яких ще фестивалях мали презентувати фільм?
Ми щасливі, що встигли ще по-людськи взяти участь у кількох фестивалях особисто, разом з героями. Для нас було дуже важливо повезти наших дівчат з сім’ї з Красногорівки на прем’єри, щоб вони побачили ці великі екрани, кінозали.
Ми встигли представити фільм на Sundance, потім у MoMA у Нью-Йорку – це музей модерного мистецтва, у них є спеціальна програма документального кіно Doc Fortnight. Тобто ми побували у США, потім на «Берлінале», а потім прилетіли на фестиваль у Празі One World. І буквально годиною пізніше фестиваль було скасовано. Дуже дивне було відчуття – всі розгублені, команда фестивалю засмучена. Ми ще два дні були у Празі, якраз починався карантин, а потім поїхали додому.
Тоді на черзі був великий список фестивалів, у яких ми мали взяти участь, але все почало сипатися: деякі з них були скасовані, інші перенесені, ще якісь відбулися і відбуватимуться в онлайн-форматі. Звісно, дуже шкода, що все пішло не так, як хотілося. Хоча деякі з фестивалів не здалися так просто. Скажімо, CPH:Dox, відомий фестиваль у Данії, швидко зорієнтувався і провів усе онлайн у запланований термін. Зараз триває фестиваль у Мюнхені (станом на 15 травня – ред.), там наш фільм доступний у ці дні. Ще у Клівленді був великий фестиваль, там ми теж були. Попереду кілька інших важливих подій – скажімо, участь нашого фільму у канадському фестивалі Hot Docs (28 травня), одному з найвизначніших у світі документального кіно, а також – грецький фестиваль Thessaloniki Documentary Festival. Загалом, наразі підтверджена участь нашого фільму десь у 20-30 міжнародних фестивалях. Просто деякі з них ще у «підвішеному» форматі. Скажімо, лондонський фестиваль, організований Музеєм модерного мистецтва, де я мала представляти фільм, спочатку перенесли на літо, а тепер на осінь. Так все й відбувається. Ще є такий момент, як територіальні обмеження показів, тобто геоблокінг. Це означає, що фільм можуть подивитися тільки глядачі тієї країни чи певної території, де проводиться фестиваль. Такі блоки виставляються для того, щоб фестивальна кар’єра фільму не постраждала.
Гранд-прем’єру у кінотеатрі плануєте зробити?
Плануємо. Тільки теж тепер виникає питання – як саме. Бо, звісно, ми планували кінотеатральний прокат в Україні, хоча б невеличкий. Тепер, у принципі, незрозуміло, як все відбуватиметься далі із дистрибуцією різних фільмів. Кінотеатри зараз також існують у такому підвішеному стані – невідомо, коли вони знову зможуть приймати глядачів у великій кількості, так само й автори фільмів не знають, як їм все планувати. Водночас, значно краще почуваються VOD-платформи, де ти можеш стрічку подивитись онлайн, заплативши за неї якісь гроші. Я думаю, що найближчі кілька років, майбутнє таких платформ дуже розвиватиметься. Навіть якщо ми восени матимемо можливість робити прокат, є відчуття, що люди будуть не дуже охоче ходити в кінотеатри. Адже вони налякані подіями цієї весни. Проте я впевнена, що ще будуть покази на великому екрані в Україні, просто ми поки що не готові говорити конкретно, що, як і коли.
“Земля блакитна, ніби апельсин”
Я намагалася знайти ваш фільм «Земля блакитна, ніби апельсин» в онлайні. Продивилася декілька сторінок у Google, але так і не знайшла злиту стрічку у вільному доступі.
І слава Богу.
Чи не плануєте зробити легальну дистрибуцію фільму на одній з онлайн-платформ?
Звісно. Але існують певні стратегії, зараз ще трохи зарано. Фільм має трохи пофестивалити, хоча б цей рік він має прожити насичене фестивальне життя. Якщо він з’явиться у більш-менш відкритому доступі, інші глядачі у світі його зможуть з легкістю подивитися. Таким чином ти перекреслюєш кар’єру свого фільму. Тому все відбувається поступово: спочатку фільм бере участь у фестивалях, потім він починає виставлятися на різних платформах і так далі. А коли минає кілька років, стрічка взагалі з’являється у відкритому доступі для усіх тих охочих, які не встигли свого часу її подивитися. Зазвичай життя фільму складається приблизно так, але зараз все пішло трішки по-іншому. Так чи інакше, ми ще не плануємо здаватися, хочеться дати фільму можливість пожити. Проте, цікавий був досвід з онлайн-прем’єрою на Docudays: ми погодилися на це, хоча й усвідомлювали, що це може частково перекреслити дистрибуцію в Україні. Наш фільм – рекордсмен за кількістю переглядів на Docudays. За одну добу було понад 4 тис. переглядів, для документальної стрічки це багато.
І я маю змішані почуття з цього приводу, тому що дуже різні були глядачі, і багато з них – це явно нова аудиторія, яка переважно не ходить на фестивалі документального кіно в Україні й перебуває за межами нашої вузькопрофільної «бульбашки». У цьому є якийсь позитивний ефект: ти розумієш, що таким чином розширюєш межі цільової аудиторії. Тому, виходить, це був експеримент. На Docudays спробували, зрозуміли, що цікавість глядача висока. А втім, залишилося багато тих, хто не встиг переглянути, і пише нам навздогін «як його подивитися?». Тепер треба трошки зачекати, і будуть нові варіанти й можливості.
Щодо Sundance: як взагалі готується подача фільму на такий фестиваль? Що для цього потрібно зробити?
Раніше я навіть і не уявляла, як саме потрібно працювати над фестивальною долею стрічки. Я думала, що спочатку завершується виробництво фільму, потім його починають відправляти на фестивалі, і тоді він потрапляє, за сприятливих умов, у конкурсну програму. Насправді, все не зовсім так. Існує досить вузький світ кінофестивалів і кіновиробників документального кіно, й усі відбірники фестивалів полюють на різні цікаві проєкти ще на етапі їхнього створення. Тобто фільм ще знімається, він незавершений і лише презентується на різних пітчингах і форумах, а там уже присутні люди з цих великих і маленьких фестивалів, які приглядаються до різних стрічок і тримають потім найцікавіші у фокусі своєї уваги.
Для мене було відкриттям, що приблизно 5% безіменних фільмів, про які ці програмери ніколи не чули раніше, мають шанс потрапити у їхні програми. У нашому випадку дуже допомогла участь в одному з воркшопів для документалістів, який називається dok.incubator. Туди потрапити доволі складно, наш фільм – це другий український проєкт, який брав там участь. Формат цієї майстерні такий, що впродовж пів року учасники під керівництвом досвідчених тьюторів мають взяти участь у трьох виїзних сесіях і довести монтаж своїх фільмів до фінального результату. У нас були три різні країни: Словаччина, Чехія та Швеція. Так от, на другій сесії був дуже цікавий момент: приїхали різні відбірники фестивалів, і для них був проведений закритий показ наших чорнових монтажів. Усе це має багато користі. Адже, з одного боку, програмери заздалегідь виділяють фаворитів, тобто тих, кого можуть взяти у програму, а з іншого – на цьому етапі можуть також щось порадити, якщо бачать слабкі місця фільмів. У нашому випадку все так і сталося. Ми познайомилися з відбірником із Sundance на цьому воркшопі. Звісно, він був не єдиною людиною, яка щось вирішує, й одразу попередив, що він – лише один із дванадцяти «апостолів». Я жартую, але там справді велика відбірна комісія, але коли за твій проєкт хтось з авторитетних відбірників готовий поручитися та замовити про нього добре слово – це великий плюс. Загалом, мені здається, що дуже складно з нуля потрапити на фестиваль такого рівня. Цього року на Sundance було надіслано понад 15 тисяч заявок. Щоб ви розуміли, у нашій категорії – лише дванадцять фільмів. Тобто можна собі уявити, яка вірогідність того, що із тисяч фільмів буде відібрано саме твій. Мені здається, що комісія навіть і не дивиться їх усі, принаймні повністю, тому що це просто нереально.
Чи багато матеріалу довелося вирізати з фільму?
Не так багато. Тому що я з тих режисерів, хто не знімає багато зайвого. Існує дуже різний підхід до того, як знімати документальне кіно. На професійному сленгу є таке слово як «поливати», коли знімаєш усе підряд. З одного боку, в цьому є плюси, адже так ти можеш несподівано зловити щось «живе», що може знадобитися у монтажі. Бувають моменти, які ти не можеш собі навіть уявити, поки вони не стануться самі собою. З іншого боку, якщо так знімати – потім просто закопаєшся у тих сотнях гігабайтів і навіть не зможеш як слід подивитися весь матеріал.
Нам дуже допомогло те, що паралельно із фільмуванням ми монтували фільм. У якийсь момент стало зрозуміло, чого хочеться далі та як будувати історію. Якщо на початку фільмування ми приглядалися до героїв та знімали часом доволі рандомні речі, не знаючи, що саме з цього знадобиться, то уже у другій половині знімального процесу ми переважно знімали саме те, що пасувало для історії. Загалом же, монтаж – це болісний процес, адже у тебе можуть бути улюблені сцени, але якщо вони не підходять до загальної картини, їх доведеться прибрати. Звісно, є декілька класних епізодів, за якими досі болить душа, але вони вже залишаться для архівів.
Для документальних фільмів також пишуть сценарії. Чи були у вашому фільмі якісь імпровізації, чи актори діяли за сценарієм?
Як кажуть, у документальному кіно сценарій пишуть тричі: перший раз до того, як все почалося. Тоді приблизно намічаєш собі план, як будеш реалізовувати історію. Потім у залежності від того, як все відбувається та куди тебе ведуть герої, пишеться наступний варіант. Ну а головний сценарій уже народжується у монтажній.
Сценарій у документальному кіно – це жива субстанція. Ми взагалі починали з дещо іншої ідеї фільму та думали, що це буде груповий портрет різних підлітків із прифронтової зони, які брали участь у проєкті «Жовтий автобус». Хотіли знімати про те, як захоплення кінематографом змінювало їхні життя та ставлення до всього, що з ними відбувається. Проте, не все склалося. Спочатку ми знімали в Авдіївці, шукали там цікавих хлопців та дівчат, але згодом наша ідея перестала працювати, адже кіно для більшості цих підлітків стало скороминущим захопленням, і ми зрозуміли, що треба робити фільм якось по-іншому. Тоді ми познайомилися з Ганною та її чотирма дітьми з Красногорівки, і стало ясно, що краще зосередитися на цій дуже нетривіальній родині та через історію однієї сім’ї глибше показати наш задум. Ми зробили на це ставку, і у процесі фільмування змінили концепцію та фактично почали з нуля. Змінили героїв, місце фільмування, відмовилися від уже відзнятого матеріалу – так буває часом, і для таких рішень потрібна сміливість. Але вийшло так, що цей хід був правильним. Тож спочатку було трохи складно, але поради наших тьюторів дуже допомогли.
Другий фільм, який ви подали на 13 пітчинг Держкіно, «Я і Фелікс» – уже ігровий. Чому після такого успіху у документальному кіно вирішили піти в інший жанр?
Насправді, я починала саме з ігрового кіно – відзняла кілька короткометражних ігрових фільмів, і якраз навпаки, у документалістиці почуваюся людиною новою. Я ніколи не вчилася тому, що таке документальне кіно, тож мені довелося стрибати в нього з головою і вчитися у процесі. До «Землі блакитної» у мене був ще один документальний проєкт – це «Невидимий батальйон», кіноальманах про різних жінок на війні. Три режисерки знімали шість історій, і я була однією з них – відзняла фільми про парамедичку Тайру, тобто Юлію Паєвську, та Андріану Сусак, штурмовичку. Для мене це був абсолютно новий досвід. Спершу було дуже важко змінити свій підхід. Адже якщо ти звикла робити ігрове кіно, то там все контролюєш максимально, а тут жива матерія, до якої ти маєш постійно прислухатися: це живі люди, невигадані історії, і часом вони ведуть тебе зовсім не туди, куди ти уявляла. Одне слово, те, що я зараз подалася з ігровим дебютом, – це дуже логічний наступний крок. Я багато років не могла наважитися на це, мені не вистачало сміливості, але зараз я подумала, що треба врешті спробувати те, чого давно хотілося. Можливо, я стала трохи більше собі довіряти.
Проект «Я і Фелікс» – екранізація роману вашого чоловіка. Розкажіть детальніше, про що він?
Тут є цікавий момент, адже книжка ще недописана. Чех ще досі допрацьовує та переписує у ній деякі моменти. Робоча назва його роману – «Хто ти такий», а у нашого сценарію – «Я і Фелікс». Хоча є велика ймовірність, що обидві ці назви зміняться. Просто все це ще дуже живе, не до кінця додумане та оформлене, й народжується просто зараз.
Книжка Чеха базується на автобіографічному матеріалі, це історія його дитинства. Хоча, звісно, у книжці він щось змінив, щось перебрехав, як це завжди буває з авторським матеріалом. Але, загалом, це історія дорослішання хлопця Тимофія та його сім’ї, друзів, першого кохання, і майже вся дія відбувається у 90-ті роки. На передньому ж плані – лінія непростих і цікавих стосунків Тимофія зі старшим чоловіком, який був співмешканцем його бабусі. Фелікс з’явився у їхній сім’ї, і все змінилося. Мама, бабуся, хлопчик… І тут у їхньому домі починає жити цей дивний чоловік – колишній контррозвідник, солдат ГРУ, десантник радянської армії, нащадок польського роду, і при всьому цьому глибоко травмована досвідом війни людина з жорстким посттравматичним синдромом. Співіснування з такими людьми – це завжди випробовування, особливо для підлітка. Але, водночас, Фелікс був тим, хто навчив свого молодшого друга дуже багатьом речам.
Для мене ця історія загалом – про пошуки вчителя, тому що це те, що багатьом з нас дуже потрібно, особливо у підлітковому віці. І нехай цьому вчителю теж потрібна допомога, тим цікавіше, що їхні стосунки дали їм обом певні уроки. Хоча, з іншого боку, вони й травмували Тимофія. Дорослі травмують дітей, особливо коли самі почуваються як розгублені підлітки у часи змін і випробовувань. Але от яка штука, тепер дорослі – це ми, ми виросли й самі робимо помилки, і у нас не завжди все виходить так, як хотілося б, коли ми виховуємо власних дітей. Тому, можливо, ми маємо подивитися на певний досвід нашого дитинства іншими очима, з іншою оптикою: щось вибачити, а за щось навіть подякувати тим людям, які були поруч. Мені дуже хочеться відзняти такий фільм. Адже він не тільки про сім’ю Чеха, він і про мою сім’ю, і про сім’ї багатьох моїх друзів. Усі ми росли у 90-ті та були ними травмовані. Водночас, окрім усіх цих сірих буднів і травм, було багато чого іншого. І наші мами-тати, бабусі-дідусі все одно намагалися насичувати наші життя світлими моментами. Мені хочеться у такий спосіб поговорити зі своїми рідними та усіма іншими, кому це буде близько і зрозуміло.
Одне я знаю точно: «Я і Фелікс» не буде похмурою та жорсткою історією про дев’яності. Я хочу її знімати по-іншому, але ще шукаю кіномову, щоб розказати цю історію.
У чому різниця між фільмуванням документального та ігрового кіно? «Землю блакитну» знімали рік, а «Я і Фелікс» мають відзняти за два місяці. Чому така велика різниця?
У документальному кіно теж усе залежить від формату та від історії. Якщо знімаєш фільм-портрет, якщо у тебе на меті – зафіксувати чиєсь життя та його зміни, то на це потрібно багато часу. А іноді можна і за тиждень відзняти цілий фільм, якщо ти, скажімо, висвітлюєш якусь подію.
Щодо планів на фільмування ігрового – це все приблизно зараз. Будемо вирішувати, як це робити. Ну і в ігровому кіно є дійсно більше обмежень. Наприклад, у документальному кіно знімальна група складається з 3-4 людей, які можуть час від часу виїжджати на фільмування, швидко реагуючи на зміни у житті героїв і поступово накопичуючи матеріал. А в ігровому кіно є наперед узгоджений календарно-постановчий план, який залежить від багатьох різних факторів, і все це передбачає участь великої кількості людей у підготовці та фільмуванні й т.д., і т.п.
У нашому сценарії зараз заявлена різна натура у різні пори року, але все це може змінитися. Ще рано говорити про конкретні плани, тим паче ми поки не виграли цей проєкт. Але якщо нам пощастить, і ми отримаємо цей шанс, то багато у чому будемо залежні й від правил Держкіно. Одне слово, українські кінематографісти завжди мають так багато «але» на шляху до реалізації своїх проєктів. Але всі ми тут вчимося, як пробігати між крапельками та виборювати найкращий результат.
Виробництвом фільму буде займатися новий продакшен Володимира Яценка та Ганни Соболевської ForeFilms. Як почали співробітництво з продюсерами?
Вову Яценка я знаю багато років, ще з часів навчання в інституті. Ми давно знайомі, але не випадало нагоди попрацювати разом. І ось вже декілька років час від часу ми говорили про те, що цікаво було б спробувати. Я дуже вдячна йому, що він мене якоюсь мірою підштовхнув, щоб я нарешті написала цей сценарій. Він мені так і сказав: «Іро, давай! Скоро дедлайн подачі проєктів у категорію дебютів». Це мене справді підштовхнуло, тому що я могла б так ще роками ходити й думати, що я не готова. Проте, коли тобі дають чіткі дедлайни, ти розумієш, що у тебе є все для того, щоб за місяць написати хоча б драфтовий варіант. Я взяла на себе основну роботу, Чех став співавтором, долучившись частково.
Цікаво буде спробувати попрацювати з Вовою Яценком та Анею Соболевською. Я спостерігаю за їхньою діяльністю кілька останніх років, як вони з суто рекламної діяльності перекинулися на створення кіно. Їхні успіхи досить переконливі, вони – з тих, хто бореться за свої фільми та вигризає результат зубами. Мені дуже імпонують такі люди. Тим паче, я також довгий час працювала другою режисеркою з рекламними продакшенами і знаю, що, попри певні недоліки цієї роботи, у ній є свої плюси. Люди, які працювали у рекламних продакшенах, звикли робити подвиги та завжди завершувати почате.
Ви також і письменниця. Чи не планували екранізувати одну зі своїх книг?
У мене є короткий метр – екранізація мого оповідання «Помин». Це був мій перший фільм, який підтримало Держкіно. І це був дуже цікавий досвід – екранізувати власний твір, адже до чужого матеріалу ти підходиш більш сміливо та раціонально. А коли це твій матеріал, усе здається важливим, і тоді потрібно якось змінити до нього ставлення. На тому етапі мені дуже допоміг Володимир Войтенко, який тоді був художнім керівником нашого кінопроєкту. Перший драфт сценарію за оповіданням був не дуже вдалим, і як сказав мені продюсер: «Іро, ну це занадто література, а треба кіно». Саме Войтенко мені допоміг переосмислити те, як пишуться сценарії.
Загалом же, з літературними творами я зараз на паузі. Але що буде далі – зі мною ніколи нічого не ясно.
Яке кіно вам ближче: документальне чи ігрове?
А от не знаю. Мені й те, і те цікаве. Воно настільки різне… Це як запитати, а що ти більше любиш: прозу чи поезію? Або якби у мене було двоє дітей, та мене б запитали, кого я люблю більше – старшого чи меншого. Думаю, я б хотіла в майбутньому робити як документальне, так й ігрове кіно.
Читайте також:
Украинка Ирина Цилык получила награду «за лучшую режиссуру» на Sundance
Продюсеры Владимир Яценко и Анна Соболевская открывают кинопродакшен ForeFilms
Стали известны победители фестиваля Docudays UA
Фото: Оксана Тисовська
Підписуйтесь на «Телекритику» у Telegram та Facebook!
