Навіщо українцям іти на фільм про занепад Європи

Ми задумалися, наскільки універсальні порушені режисером проблеми і чи актуальний для українців, які вклали стільки сил у боротьбу за європейські цінності, фільм про занепад цих самих цінностей.

Після прем’єри «Хеппі-енду» в Каннах багато критиків охрестили фільм мильною оперою – іронічною, заточеною під фестивалі, та все ж мильною оперою у виконанні одного з головних нігілістів кінематографії. Зрозуміло, що вони хотіли цим сказати: сімейство Лоранів, що опинилося в центрі сюжету (але не в центрі кадру – Ханеке вважає за краще знімати своїх нових героїв здалеку, «від стегна» і підглядати за їхнім листуванням у месенджерах), підпадає під максиму «багаті теж плачуть».

Скелети у шафах, зради, спроби суїциду – все на місці, та було б дивно, якби Ханеке довів цей впізнаваний набір пристрастей до кипіння. Його герої – крижані скульптури, розбити які простіше, ніж розтопити. А вогню у Ханеке, як і зазвичай, немає – лише суворе холодне світло: режисер із задоволенням слідчого-садиста тицяє в очі глядачеві численними гаджетами і флуоресцентними лампами. Сексу в «Хеппі-енд» теж немає: інтрижка героя Матьє Кассовіца з віолончелісткою (Лубна Абідар) розігрується у листуванні на екранах усе тих же гаджетів.

Але нехай вас не вводить в оману ні технологічність, ні уявна гостроактуальність «Хеппі-енду», дія якого розгортається на тлі міграційної кризи у Франції. З таким же успіхом його події могли відбуватися в замку при свічках, бо Ханеке зняв ніяку не мильну оперу – він екранізував сучасний готичний роман. До слова, є теорія, яка розглядає одного із класичних представників цього жанру, «Франкенштейна» Мері Шеллі, як… роман про міграційний кризу 1816 року. Не виключено, що через якусь кількість років політичні підтексти «Хепі-енду» зітруться, і глядач залишиться сам на сам з історією про чудовисько на ім’я Сім’я.

«Ханеке зняв ніяку не мильну оперу – він екранізував сучасний готичний роман»

Сім’я Лоранів складається з типажів, які й справді звичніші для романів XVIII століття, ніж для сучасних мильних опер. Тут є старий батько сімейства (Жан-Луї Трентіньян), який немов старий фамільний привид мріє, щоб нова мешканка особняка допомогла йому знайти спокій – вчинити самогубство.

Сама новоприбула – 12-річна Ева (Фантіна Ардуїн), типова для французьких жорстоких новел «безневинна отруйниця». Її батько (Матьє Кассовіц) – брехун, чиї очі видають подружню зраду краще, ніж горезвісне листування в інтернеті. Його сестра – владна, але безпорадна Анна у виконанні Ізабель Юппер. Її наречений – адвокат (Тобі Джонс, зовнішність якого сама по собі велить грати другорядних персонажів-інтриганів у готичних драмах) і її син – алкоголік, блазень і хлопчик для биття П’єр (Франц Роговський). Через його недбалість постраждав працівник будівництва, яке веде компанія Анни, і син будівельника побив П’єра: примітно, що ця сцена – єдине кровопролиття в фільмі, який наскрізь просякнутий смертю.

Не те щоб Ханеке віддавав перевагу стерильності – за «Піаністкою» і «Забавними іграми» ми пам’ятаємо, що це не так. Просто замість фіксації актів насильства він перевів фокус на саму концепцію смерті – тепер це смерть любові та взагалі будь-яких почуттів, смерть сім’ї; зрештою, горезвісний «занепад Європи», яка гине, намертво вчепившись у ті самі «європейські цінності». Найкраща сцена, що демонструє цю агонію, – спроба Жоржа Лорана на інвалідному візку переконати темношкірих чоловіків, що не не говорять французькою, допомогти йому «доїхати до пляжу» (евфемізм самогубства). Не маючи з собою грошей, він пропонує їм взяти годинник Cartier або хоча б його кардиган. Ось, мабуть, і всі цінності, які фігурують у «Хеппі-енді».

В яку ще принизливішу ситуацію можна помістити білого європейця? Змусити його п’яним співати і танцювати в караоке – що благополучно втілює П’єр, танцюючи в неоновому світлі під трек співачки Сії Chandelier. Є різні види сорому, і Ханеке віддає перевагу конкретному: він змушує персонажів робити ганебні речі й самим жадібно спостерігати за власним приниженням (зауважте, сцена в караоке відбувається перед дзеркалом).

Але чи повинен і глядач (передусім європейський) соромитися в цей момент? Чи повинен він впізнавати себе в вибриках П’єра – блазня, який зізнається, що ні на що не здатний, який в буквальному сенсі знищує багатства, що дісталися від предків (через інцидент на будівництві у компанії виникають очевидні проблеми), і який не в змозі налагодити діалог із «прибульцями»? Мотиви П’єра, який на званій вечері прилюдно принижує марокканську служницю, – він називає її «рабинею» – нам невідомі: чи то він хоче перевести стрілки на ще менш щасливого персонажа, чи то він і справді моральний виродок, а може просто хоче максимально незграбно розрядити атмосферу. Однак зрозуміло, що в будь-якому разі центральний «політичний» персонаж фільму – саме він.

Ця значимість П’єра хитро замаскована лінією Еви – безпристрасної маленької нігілістки, яка сприймає світ і взаємодіє з ним виключно за допомогою застосунку Snapchat.

Її історія більш шокуюча, але не менш переконлива. Зрештою, французам не вперше захоплюватися історіями юних отруйниць: взяти хоча б реальну злочинницю Віолетту Нозьє, яка в 30-х спробувала вбити батьків і стала музою сюрреалістів. (До речі, у фільмі 1978 року «Віолетта Нозьє» головну героїню зіграла – хто б ви думали? – Ізабель Юппер.)

Здається, що в «Хеппі-енді» Юппер дісталося мало місця. Але її роль – ключова для історії про розпад сім’ї, хоч і менш помітна. Її персонаж – представниця так званого сендвіч-покоління: прошарку людей, яким через вік доводиться дбати і про старих батьків, і про дітей. Чи унікальний такий персонаж для європейських реалій? Анітрохи, як і всі інші; проблеми «Хеппі-енду» – це не горезвісні «проблеми білих людей». У гонитві за збереженням сімейного бізнесу і більш розпливчастої сімейної єдності Анна лише марнує час, тому що стара конструкція сім’ї Лоранів уже розвалюється – сюжет, актуальний завжди і не лише для привілейованого класу.

Втім, якщо вже зайшла мова про соціальні конструкти.

Минулого тижня інтернет учергове потішався над міністром закордонних справ Великої Британії, євроскептиком Борисом Джонсоном. У своїй промові Джонсон назвав ЄС «телеологічною конструкцією» (тобто такою, що спрямована на досягнення певної мети). Багатьох потішила навіть не громіздкість слів міністра, а те, що вони нібито позбавлені сенсу – «усе, що створюють люди, чи то ЄС, UKIP, чи «Ісламська держава» – це телеологічного конструкція», як єхидно зауважив колумніст The Guardian. Але він не зовсім має рацію. Можна якось відповісти на запитання, які спільні цілі у великій європейській сім’ї, до якої натхненно прагнуть одні країни і з якої з огидою тікають інші. А що спільного у людей в звичайній родині? Та відповідь, яку пропонує Ханеке, мало кому сподобається (підказка – вона пов’язана зі смертю), але почути її однозначно варто.