Фломастери і спирт у новому фільмі Гаса Ван Сента

У 2018 році Ван Сент екранізував не просто біографію, а автобіографію – книгу карикатуриста Джона Каллахана «Не хвилюйся, він далеко не піде», такий собі «Портрет художника в цуценяцтві» – або тоді вже в «свиняцтві», враховуючи, що молоді роки головного героя були присвячені пияцтву. Воно ж довело його до інвалідного візка, але замість жалості до себе у Каллахана прорізалося визивне почуття гумору, проти якого виявилися безсилі всі моралісти і гнівні бабусі штату Орегон.

Раз на десять років Ван Сент знімає фільми про чоловіків, які змогли: у 1997-му це був «Розумниця Вілл Хантинг», прибиральник зі здібностями математичного генія, у 2008-му – Харві Мілк, гомосексуальність якого не завадила йому бути обраним на державний пост у ще досить консервативних 70-х. (Обидва фільми номінувалися на «Оскара» й не отримали його – ймовірно, на новий фільм, відпоідно до його назви, чекає аналогічна доля.) І, нарешті, Каллахан, який після страшної аварії втратив можливість ходити, але навчився тримати обома руками свій фірмовий чорний фломастер. Протягом багатьох років з-під цього фломастера виходитимуть малюнки, шокуючі громадськість. Як можна жартувати про членів ку-клукс-клану?.. про меншини?.. про людей з інвалідністю? А, художник сам у візку – вибачте.

«Не хвилюйся, він далеко не піде» названий за одним із малюнків Каллахана, на якому лихі ковбої під час погоні виявляють порожній інвалідний візок. Безумовно, це комедія, хоча й того особливого сорту, над якою не сміються вголос. Не тому, боже збав, що це неполіткоректно – а тому, що прості одкровення цього фільму не хочеться ні з ким ділити, тому всі штовхання ліктями і підморгування відбуваються тільки в голові глядача. А ще це не комедія про те, як нещасливій людині навчитися сміятися над своїм нещастям: попри те, що за останні роки Хоакін Фенікс, який виконав у «Не хвилюйся…» головну роль, став актором-який-здатний-зіграти-кого-завгодно, від Ісуса до найманого вбивці, він усе ж таки не комік. Його герой навчився не сміятися над собою, а прощати себе – що набагато важче.

Зате два інших актори, яких якраз звично бачити в комічному амплуа – Джек Блек («Школа року») і Джона Гілл («Втеча з Вегаса»), – отримали в новому фільмі таку арку персонажів, яка багатьом героям першого плану й не снилася. Перший проходить шлях від алкоголіка, який волає з автомобіля, що несеться зі швидкістю 140 км/год «я король кунілінгусау», до людини, повністю зломленої почуттям провини. Другий – від молодого мажора-філантропа, що несе езотеричну нісенітницю і називає бога «Чакі», ім’ям ляльки-вбивці з фільму жахів («тому що він так само непередбачуваний»), до людини, яка на порозі неминучої смерті продовжує витягувати інших з безодні розчарування. (Звісно, перед цим персонаж Гілла танцюватиме у блискучій сорочці та трусах-боксерках, але такий вже вантаж його колишніх характерних ролей.)

Жодної такої арки не передбачено для героїнь: Гас Ван Сент, звичайно, відомий тим, що мало який з його фільмів проходить тест Бехделя, але в «Не хвилюйся…» він перевершив себе, зробивши з Руні Мари практично зразково-показову manic pixie dream girl: вона з’являється з нізвідки (як вона потрапила в лікарню до Джона? Вона – волонтер? лікар? психолог?) і, як годиться справжній MPDG, з короткою стрижкою, в милій сукенці та без будь-якої передісторії; а пізніше закохується в героя і залишається поруч, щоб зробити його мрію – публікацію малюнків – реальністю.

Ви можете відповісти, що так воно, значить, і було в автобіографії Каллахана, – але це неправда. Миловидна блондинка, яка іноді заглядала до нього в палату, існувала: Каллахан пише, що вона дійсно майже нічого про себе не розповідала, згадавши лише, що її чоловік працює на нафтовій вишці, і що у них немає дітей. Після шести тижнів інтенсивної терапії, пише автор, його перевели в інше відділення, і дівчину на ім’я Анну (з наголосом на останній склад) він більше ніколи не бачив. Прикро – але не за реального Каллахана, чиї фантазії про красиву скандинавку не справдилися (зрештою, збулася інша його мрія – та, що зробила його відомим), а за глядачів, яким незалежний в минулому режисер продає традиційно-голлівудську мрію про сім’ю і кохання, що перемагає все.

Ще менше можна сказати про героїню Кім Гордон, яка знову (після «Останніх днів») не виконує у фільмі Ван Сента жодної ролі, крім декоративної – можливо, вона, як і повний склад Talking Heads, вчилася з майбутнім режисером у одному класі, і тепер він просто користується знайомством.

Хай там що, «Не хвилюйся, він далеко не піде» – вдалий фільм. Необов’язковий у кар’єрі Ван Сента і тим більше Хоакіна Фенікса, для якого після ролей останніх років зіграти рудого ірландця-паралітика, мабуть, не було таким вже викликом (набагато важче 43-річному акторові зіграти 20-річного – саме в цьому віці починається екранна історія Каллахана, завершуючись у 27 – коли він нарешті кинув пити). Це також необов’язковий саундтрек у кар’єрі Денні Ельфмана, який навіть із солідарності рудих не спромігся записати до фільму щось масштабу своїх робіт 90-х. Але це обов’язкове посвята Джону Каллахану -=– провінційному Гудіні, який позбувся почуття провини і виплутався зі стосунків із алкоголем. Навіщо заливати себе спиртом, якщо ним можна оживити засохлий фломастер? 

«Не хвилюйся, він далеко не піде» у прокаті з 30 серпня.