Нещодавно ми розповідали, як сучасні сатирики та фантасти уявляють собі майбутнє журналістики. Того разу йшлося про літературу; коли ж справа стосується телебачення, то ніхто не вміє сіяти тривогу віртуозніше Чарлі Брукера, творця серіалу «Чорне дзеркало». Згадуємо, як у шоу відобразилися гріхи та проблеми сучасних медіа – від тієї самої серії зі свинею до аналога «соціального кредиту» в онлайн-виданнях.

Валдо та політичне маніпулювання

Хоча журналісти фігурують далеко не в кожному епізоді «Чорного дзеркала», практично в будь-який серії можна побачити рефлексію з приводу сучасного медійного ландшафту. У зв’язку з цим «Чорне дзеркало» навіть вивчають у вишах – наприклад, у Школі журналістики при Університеті Міссісіпі є семінари, засновані на серіалі. Студенти отримують завдання написати синопсис власної серії «Чорного дзеркала», і найкращі з їхніх ідей публікуються в блозі. Один зі студентів, наприклад, уявив собі світ, в якому людям імплантують імпланти, що автоматично коригують фальшиву вхідну інформацію (в дусі того, як у епізоді «Аркангел» імплант коригував тривожну інформацію на кшталт порнографії) – таким чином суспільство бореться з fake news. Однак місцеві громади домагаються монополії на правду, тож кожна територіальна одиниця отримує право вирішувати, наприклад, чи вивчати школярам теорію еволюції – чи ж віднести її до «фейків».

Задовго до того, як Дональд Трамп увів фразу fake news у загальний обіг, серіал Чарлі Брукера представив сюжет про взаємодію політики та ЗМІ – ту саму «серію зі свинею» («Національний гімн», 2011). Нагадаємо, що в ній йшлося про те, як викрадачі британської принцеси шантажують прем’єр-міністра, змушуючи його в прямому ефірі зайнятися сексом зі свинею. У 2015 році серія отримала нову популярність, коли Daily Mail опублікувала байку про те, що тодішній прем’єр-міністр Великої Британії Девід Кемерон у студентські роки нібито був змушений пройти абсурдний обряд ініціації, засунувши «інтимну частину свого тіла» в рот відрізаної свинячої голови. Незважаючи на те, що в інциденту не було жодного підтвердження, видання масово публікували новини з кричущими заголовками – деякі цитували оригінальну публікацію, інші акцентували увагу на відсутності спростування з боку Кабінету міністрів, однак усі так чи так сприяли поширенню історії, яка отримала ярлик «піггейт».

Та повернімося до першого сезону «Чорного дзеркала». У «Національному гімні» вперше з’явилася вигадана новинна корпорація UKN, яка згодом кочуватиме з сезону в сезон і втілюватиме в собі найгірші сторони світових ЗМІ. UKN порушує так званий D-Notice – офіційна заборона на публікацію інформації, пов’язаної з питаннями національної безпеки, – і починає висвітлювати викрадення принцеси (а як наслідок – і шантаж прем’єр-міністра) слідом за анонімними інтернет-джерелами. А слідом за самою UKN й інші мовники транслюють публічне приниження міністра. Дійсно, в останні роки ЗМІ не лише намагаються наздогнати неофіційні публікації (в блогах, Twitter і на іміджбордах), а й часом переймають досить невисокі стандарти роботи «зливних бачків».

Заготовки новин – вимушений захід, але «балакучі голови», якими сповнені ефіри інформаційних каналів, – практика, з якою миритися значно важче

Книжка «Чорне дзеркало і критична теорія медіа» (Lexington Books, 2018) звертає увагу на інші сумнівні практики роботи ЗМІ в цьому епізоді. «Тележурналісти готують некролог принцеси, хоча вона ще жива. ЗМІ забігають вперед фактів, прагнучи сфабрикувати нову реальність. А спектакль за участю прем’єр-міністра, що займається сексом зі свинею, змінюється іншими виставами: на ТБ виступають “експерти”, які виявляють прихований символізм свині, а якась актриса, поверхово знайома з принцесою, користується цим заради своїх п’яти хвилин слави». Заготовки новин – вимушений захід: після виборів у США Гілларі Клінтон навіть підписала випуск Newsweek, який так і не пішов у тираж, на обкладинці якого значилося «Мадам Президент». Однак «балакучі голови», якими сповнені ефіри інформаційних каналів, – практика, з якою миритися значно важче, особливо коли темою для розмови стають сенсаційні та делікатні теми.

Кому, як не Брукеру, розбиратися у внутрішній кухні преси: до роботи над «Чорним дзеркалом» сценарист створив проект Newswipe, у якому з гумором препарував репортажі британських ЗМІ. Один із епізодів першого сезону Newswipe був присвячений тому, як телемережі експлуатують емоції глядачів (на прикладах загибелі принцеси Діани та зірки реаліті-ТВ Джейн Гуді, смертельної хвороби якої BBC присвятила надмірне, на думку колег, кількість репортажів).

У своїй колонці для The Guardian за березень 2009 року Брукер ще раз пройшовся по таких медіастерв’ятниках. «На час написання цього тексту новини ніби цілком складаються з репортажів про фінансовий апокаліпсис, хвороби знаменитостей, тероризмі та масові вбивства. Sky News можна з легкістю перейменувати в канал “Безодня 24”: темна, бездонна ущелина, в яку дивиться глядач. Щоправда, буде непросто продавати рекламу», – іронізував комік.

Гумористичний бекграунд Брукера наклав відбиток і на «Чорне дзеркало», що помітно за іншим «політичним» епізодом серіалу – «Момент Валдо», у якому головний герой-комік від імені мультяшного ведмедя критикує політиків, однак поступово сам (вірніше, його мультяшний герой) стає героєм передвиборчих перегонів. До речі, обидва епізоди активно обговорювалися в українському Facebook на тлі президентських виборів – нещасного прем’єр-міністра з «Чорного дзеркала» згадували у зв’язку з дебатами на стадіоні, а ведмедя Валдо – під час обговорення «ожилого» Голобородько з серіалу «Слуга народу» (чия промова, як і гнівна тирада Валдо, стала вірусною на YouTube).

Закрити рот «ворогам народу»

Фінальний епізод 3 сезону, «Ворог народу», розповідає про журналістку, яка написала критичну статтю про самоспалення активіста, який виступав за права людей з інвалідністю. Вона починає отримувати погрози в інтернеті з хештегом #СмертьТобі, а пізніше її виявляють мертвою. Згодом стає відомо, що цей хештег націлює на жертв інтернет-цькування мініатюрні дрони-вбивці.

Натхненням для епізоду став власний журналістський досвід Чарлі Брукера. У 2004 році він написав для The Guardian сатиричну колонку про Джорджа Буша-молодшого, запитуючи: «Лі Гарві Освальд, Джон Гінклі-молодший, де ви, коли ви так потрібні?» (Лі Гарві Освальд – підозрюваний у вбивстві Джона Кеннеді, Джон Гінклі скоїв замах на Рональда Рейгана, копіюючи героя фільму «Таксист». – Ред.) Цей рядок обурив читачів, і Брукер зрештою був змушений вибачитися. «Це було ще до появи Twitter, тож моє цькування (vilification) відбувалася за допомогою старої доброї електронної пошти. Однак деякі персонажі серії “Ворог народу” озвучують те, що чув я свого часу, – згадував сценарист. – Я також прочитав книжку про людей, яких наздоганяють такі твіт-шторми. Автор спілкується з ними і розуміє, як виснажує людину навіть лише кількість одержуваних коментарів».

Можемо припустити, що Брукер говорив про книгу So You’ve Been Publicly Shamed («Отже, вас публічно присоромили») Джона Ронсона, яка вийшла за рік до 3 сезону «Чорного дзеркала». Ронсон переказує історії людей, яких громадська думка зробило паріями – зокрема, наукового журналіста The New Yorker Джоні Лерера, який був звинувачений у плагіаті. Культура сорому змусила його не просто вибачитися за привласнення цитат, а взяти участь у цілому публічному шоу: зображення Лерера транслювалося на великому екрані поруч зі стрічкою Twitter, куди потрапляли пости глядачів із хештегом #infoneeds. Інакше кажучи, боротьба за чесну журналістику призвела до ситуації публічного приниження, від якої лише крок до історії прем’єра з «Національного гімну». Журналісти зі зрозумілих причин часто стають жертвами цькування онлайн, оскільки, висловлюючи непопулярну думку, вони не можуть сховатися за маскою анонімності. Однак часто самі ЗМІ підливають оливи у полум’я шеймінгу, популяризуючи звинувачувальні хештеги та імена чергових «ворогів народу».

Серед героїв «Чорного дзеркала» є і ті, чиє публічне приниження викликає значно менше співчуття, хоча серіал, як правило, не робить благородних героїв із так званих вігілантів – людей, які викривають і карають чужі проступки в обхід правових процедур. Йдеться про 3 серію 3 сезону під назвою «Заткнись і танцюй», у якій анонім записує відео з веб-камери юнака, що мастурбує на дитяче порно. Шантажуючи його погрозою надіслати запис знайомим, невідомий змушує героя виконувати низку завдань. Хоча за сюжетом герой дійсно винен, можна припустити, що з розвитком так званих deepfakes (фейкові порнографічні відео, в які за допомогою нейромережі підставляються обличчя знаменитостей) аналогічним чином можна буде шантажувати й невинних людей.

Та й з технологіями нижчого рівня від цього багато хто не застрахований: у 2012 році невідомі намагалися змусити «заткнутися і танцювати» азербайджанську журналістку Хадіджу Ісмаїлову, шантажуючи її оприлюдненням запису з прихованої камери, на якому жінка займається сексом зі своїм партнером. Вона сама, її партнер, деякі родичі та опозиційні ЗМІ отримали поштою відверті знімки Ісмаїлової із закликом «вести себе добре» (на той момент Ісмаїлова вела розслідування щодо сімейного бізнесу президента Ільхама Алієва). До речі, в січні цього року жінці вдалося виграти суд проти уряду Азербайджану в ЄСПЛ – держава має заплатити їй 15 тис. євро.

Втім, «діпфейками» журналістів теж шантажують. У 2018 році індійська журналістка Рана Аюб звинуватила лідерів націоналістичної партії «Бхаратія джаната» в тому, що вони захищають ґвалтівника 8-річної дівчинки. В інтернеті почалася кампанія з очорнення журналістки: спочатку в Twitter з’явився фейковий аккаунт Рани, а пізніше в WhatsApp її знайомим надіслали фейкове порнографічне відео «за участю» кореспондентки. «Фанатська сторінка лідера партії “Бхаратія джаната” поділилася цим відео і все пішло по наростаючій. Його розшерили 40 тисяч разів. Я була майже на кожному телефоні в Індії», – згадує жінка. Те, що справа відбувалася в не найліберальнішій країні світу, надавало ситуації нальоту антиутопії.

Навіть на нинішньому етапі розвитку технологій вистачає ситуацій, коли за допомогою «діпфейков» або «чіпфейков» журналістам намагаються закрити рот

Однак і в США вистачало ситуацій, коли за допомогою маніпулятивних технологій журналістам намагалися закрити рот. У листопаді 2018 року на Forbes вийшов матеріал під заголовком «Відредагованt відео з журналістом CNN Джимом Акостою віщує майбутнє, наповнене “діпфейками”». Щоправда, Акоста став жертвою лише «чіпфейка» (від cheap – «дешевий»), за визначенням професора права Боббі Чесні: прес-секретар Трампа Сара Сандерс виклала відео з участю журналіста, відредаговане таким чином, що здавалося, ніби він агресивно вириває мікрофон у працівниці Білого дому. Цим роликом Сандерс мотивувала рішення про подальший недопуск журналіста на офіційні заходи Білого дому.

Страх і ненависть нішевої преси

Якщо ви дивилися інтерактивний випуск «Чорне дзеркало: Брандашмиг», то пам’ятаєте, що в різних кінцівках гра, яку розробляв головний герой, отримувала різні оцінки від впливового гейм-шоу. Завданням цих оцінок було змусити глядача «перепройти» фільм і отримати нову кінцівку, тому в «Брандашмигу» неможливо отримати 5 зірок від рецензента, не пожертвувавши при цьому щастям героя. «В кінцівці, в якій цей оглядач у краватці-метелику говорить про гру “п’ять із п’яти! приголомшливо!” мається на увазі, що насправді життя Стівена в дупі», – пояснював Брукер в інтерв’ю. Частково він так іронізував над творчим процесом, а частково – над власною кар’єрою, тому що до приходу на ТБ сам працював гейм-журналістом. (Згадуючи цей період, Брукер особливо насолоджувався своїм першим знайомством із Grant Theft Auto, яка захопила його тим, що в грі були «свої телеканали, які можна було дивитися під настрій. Наприклад, Weazel був злегка завуальованою пародією на Fox, і там показували шоу в дусі “Республіканських космічних рейнджерів” – фашистського мультика, в якому тупі праворадикали знищують у космосі мирні форми життя».)

Проте більш іронічним коментарем про становище гейм-журналістики слід вважати інший епізод «Чорного дзеркала» – «USS Каллістер» (4 сезон). «Важко ігнорувати зв’язок між цією серією та Геймергейтом – онлайн-битвою, яка почалася ще в 2013 році з обговорення безкоштовної гри гейм-дизайнера Зої Квінн Depression Quest», – пише Bustle. Коли колишній хлопець Зої написав у своєму блозі, що вона йому зраджувала, це породило хвилю тролінгу проти самої дівчини, інших жінок ц гейм-індустрії і особливо гейм-журналісток.

Головний герой серії «USS Каллістер», капітан Дейлі, працює інженером у офісі багатокористувацької гри «Нескінченність». Через невдоволення власним життям він створює цифрові копії колег, зокрема й нової співробітниці Наннетт: Дейлі викрадає їхні ДНК і поміщає копії людей в гру, де піддає різним тортурам і приниженням.

Прихильники «Геймергейту» стверджували, що нічого не мають проти жінок – тільки проти «продажних» ігрових журналістів, які хвалять «провальні» лівацькі ігри на кшталт Depression Quest. «Фраза “це питання етики ігрової журналістики” стала мемом, що висміює те, як учасники руху Геймергейт раціоналізують свою поведінку щодо інших членів ігрового співтовариства. Але ця поведінка більше схожа на цькування, ніж на прагнення до справедливості. Легко уявити собі, як схожі виправдання вимовляє Роберт Дейлі, який мучить своїх колег», – додає видання. А Entertainment Weekly, своєю чергою, пояснює, чому талановитого інженера зробили лиходієм: «На дворі 2018 рік. Гіки – більше не невдахи. Тепер вони стали мільярдерами в мега-корпораціях, які роблять нестерпною обстановку для колег-жінок. Саме вони були двигуном булінгу під час Геймергейта і смердючим болотом, з якого вийшов рух альтрайт».

Використовуючи метрики, видання надають цифровим передплатникам рівень «впливовості» – усе це нагадує сцену з епізоду «Чорного дзеркала»

Однак інша тенденція сучасної преси часом змушує ЗМІ сліпо слухати таких персонажів. Річ у тім, що професійна винагорода журналістів усе частіше залежить від трафіку та кількості залучених передплатників. «Як The Seattle Times аналізує успішність своїх журналістів? Використовуючи метрики Google, Chartbeat, LiveFyre і Crowdtangle, видання надає цифровим передплатникам рівень “впливовості” – усе це нагадує сцену з епізоду “Чорного дзеркала” (мається на увазі серія «Під укіс» із 3 сезону, в якій користувачам мобільного застосунку нараховувався соціальний кредит, коли їх лайкають інші, більш впливові користувачі. – Ред.). У своїй статті про цю методику аналітичний центр Пойнтера, що досліджує ЗМІ, підкреслює одну з проблем цифрової журналістики. Ця проблема винесена в заголовок тексту: “The Seattle Times змушує всіх нарощувати цифрову аудиторію” – у сучасному світі всі працівники індустрії медіа й справді змушені миритися з ненормованою працею, тоді як стабільність і перспективи роботи падають», – розмірковує автор книжки «Географія журналістики» (Routledge, 2019).

У статті про кризу The Washington Post ми вже розповідали, як наслідування «культури метрик» Vice і BuzzFeed призвело до чисток серед журналістів і мало не підірвало авторитет видання. Post найняла медіаексперта Раджу Нарісетті, який вивісив біля входу в свій кабінет табло, де відображалося, скільки читачів прочитало ту чи ту статтю, – не стільки для похвали успішних авторів, скільки на догану тим, хто складає менш клікабельні матеріали на «нудні» теми на кшталт бюджету Міноборони (прийом цілком у дусі серіалу). А так хотілося б, щоб медіа припинили копіювати механізми просто з сатиричних антиутопій – і тим більше їх обганяти.

Нагадаємо, що в новому, 5 сезоні, серіалу знялися Ендрю Скотт («Шерлок Холмс»), Ентоні Мекі («Месники: Фінал») і Майлі Сайрус. Трейлер нового сезону «Чорного дзеркала» дивіться за посиланням.