жовтня
«Брати Сістерс» (The Sisters Brothers)
_
_
Режисер: Жак Одіяр
У ролях: Джейк Джилленхол, Хоакін Фенікс, Джон Сі Райлі, Рутгер Хауер
Тільки в понеділок стало відомо, що Жак Одіяр отримав за «Братів Сістерс» «Срібного лева» як найкращий постановник – і ось вже через місяць ми побачимо в нашому прокаті нову роботу дворазового переможця Канн. (Нагадаємо, що «Діпан» три роки тому удостоївся «Золотої пальмової гілки», а «Пророк» отримав Гран-прі в 2009 році.) Не дивно, що французький режисер поставив вестерн: Одіяр давно був помічений в любові до американського жанрового кіно. Один з його найкращих фільмів нульових – «Моє серце битися перестало» – ремейк «Пальців» Джеймса Тобака, одного з класичних фільмів Нового Голлівуду, чию дію французький режисер очікувано переніс у Париж. У «Братах Сістерс» Одіяр відправляє своїх героїв на Дикий Захід і вперше знімає англійською мовою.
Відверто кажучи, з трейлера дуже складно зрозуміти, що ж такого розгледіли в режисерській манері Одіяра шановні члени журі Мостри-2018: на перший погляд, «Брати Сістерс» – комедійний вестерн, яких чимало. Можливо, йдеться про помилку, адже від помилок, як ми пам’ятаємо, не застраховані навіть ведучі оскарівських церемоній. І за режисуру планували нагородити братів Коен за їх «Баладу Бастера Скраггса», а Одіяра – за найкращий адаптований сценарій: все ж роман Патріка Де Вітта увійшов свого часу в шорт-лист Букерівської премії. Але якщо відкинути іронію, то новий фільм сина Мішеля Одіяра в будь-якому випадку куди більш спасенне видовище, ніж чергові стрічки Антуана Фукуа або Ілая Рота, які виходять в прокат в цьому місяці.
жовтня
«Донбас» (DONBASS)
_
_
Режисер: Сергій Лозниця
У ролях: Валеріу Андріуце, Євген Чистяков, Георгій Делієв
Одна з найбільш інтригуючих прем’єр другої половини року – новий фільм Сергія Лозниці, чиїй працездатності міг би позаздрити сам Райнер Вернер Фассбіндер, який знімав по три стрічки щорічно. Один з небагатьох конкурентоспроможних на світовому ринку українських режисерів, улюбленець міжнародних фестивалів і ліберальної російської кінопреси Лозниця знімає блискуче документальне кіно і вельми спірні художні фільми. Нова робота режисера – «Донбас» – обіцяє бути його найбільш радикальним художнім експериментом.
У «Донбасі» режисер покадрово відтворив аматорські ролики з YouTube, які показують військовий і післявоєнний побут мешканців невизнаних республік «ЛНР-ДНР». Чи не правда, цікавий поворот для кінодокументаліста – відтворювати в ігровому кіно сцени з документальних зйомок?
Главред «Искусства кино» – о фильме Сергея Лозницы «Кроткая»
Трейлери «Донбасу» виробляють відверто дивне враження. В кадрі – жодного нормального людського обличчя, замість облич – гротескні маски, відмічені печаткою виродження. Відтворюючи хроніку неоголошеної війни, схоже на те, що Лозниці вдалося створити вражаюче сюрреалістичне полотно, яке відображає божевільну реальність непідконтрольного Україні Донбасу. (Сам Лозниця визнавав, що надихався «Примарою свободи», більш того – використовував структуру сюрреалістичного шедевра Бунюеля.) Все це виглядає безглуздо, смішно і одночасно моторошно – як той козачок Бабай, про якого всі розуміють, що це ряджений, але зі сравжньою автоматичною зброєю в руках. Тим часом, наскільки вдався новий кіноексперимент Лозниці, побачимо вже через місяць в кінотеатрах.
листопада
«Холодна війна» (Zimna wojna)
_
_
Режисер: Павел Павліковський
У ролях: Іоанна Куліг, Томаш Кот, Борис Шиц
Історія кохання піаніста і співачки в післявоєнній Польщі, яка розгортається протягом десяти років – спершу на батьківщині героїв, а потім в Парижі, – це присвята режисера своїм батькам-емігрантам і прекрасний приклад приватної історії, за якою відкривається масштабна панорама епохи.
У деякому роді «Холодна війна» продовжує «Іду», за яку Павел Паліковский справедливо отримав три роки тому іноземний «Оскар». Причому не тільки тематично – як фільм про кохання, обов’язок і людську гідність в тоталітарній державі, – але й стилістично. Знову чорно-біла камера Лукаша Залу, знову уявна простота стилізації під «хвильове» кіно шістдесятих і, звичайно ж, дивовижний мінімалізм нової манери Павліковського, який здатний проговорити все найважливіше найбільш скупими засобами.
Особливе смислове навантаження в «Холодній війні» несуть музичні номери. Музика об’єднує людей і роз’єднує два світи – просталінської Польщі та вільного Заходу, – а замовкає одночасно з тим, як вичерпуються долі героїв: Віктор не може більше грати (актора Томаша Кота ви можете пам’ятати з недавнього фільму Агнешки Холланд «Слід звіра»), а останній в кадрі музичний номер Зули разюче вульгарний. Результат історії очевидний, але навіть у фінальній безвиході героїв такий скупий на діалоги Павліковський знаходить слова потужної вітальної сили. Однозначний шедевр, який увійде до усіх підручників кіно.
листопада
«На кордоні світів» (Gräns)
_
_
Режисер: Алі Аббасі
У ролях: Єва Меландер, Ееро Мілонофф, Віктор Акерблом-Нільссон
Іранець Алі Аббасі, який приїхав до Швеції вивчати архітектуру, але знайшов себе в кіно, неабияк здивував ще першим повнометражним фільмом «Шеллі» 2016 року. Начебто нічого особливого: чергова варіація «Дитини Розмарі» на лоні нордичної природи, але гнітюча атмосфера і саспенс, що майстерно нагнітається, створювали таку напругу (причому мінімальними засобами), що часом хотілося сховатися під диван.
Безумовно, Алі Аббасі народився, як це говориться, з камерою в оці, а то, що його новий фільм поставлений по міцної літературній основі – розповіді Юна Айвіде Ліндквіста (автор роману і сценарію фільму «Впусти мене»), – вселяє особливі сподівання. Ну і приз в секції «Особливий погляд» в Каннах – теж не остання рекомендація. Ця історія про тролів, які змушені виживати в сучасному світі, за влучним визначенням кінокритика Антона Доліна – одночасно і соціальна сатира, і «лав-сторі», і похмура казка, і комедія абсурду, але в той же час і моторошний трилер. А ще й одна з найбільш очікуваних прем’єр року поряд з «Донбасом» і «Холодною війною».
листопада
«Будинок, який побудував Джек» (The House That Jack Built)
_
_
Режисер: Ларс фон Трієр
У головній ролі: Метт Діллон
Ларс фон Трієр позиціонує свій фільм як психологічний трилер про серійного вбивцю. Головну роль – того самого маніяка, який трактує вбивство як високе мистецтво – виконав Метт Діллон (Wayward Pines). Також у фільмі знялися не менш імениті Ума Турман («Кримінальне чтиво») і Бруно Ганц («Небо над Берліном»).
Трієр, який і раніше грав на полі умовно жанрового кіно (в його активі є комедія «Найкращий бос», а дебютний повний метр був витриманий в естетиці постапокаліптичного нуара), цілком очікувано іронічний. У трейлері нового фільму маніяк-Діллон вбиває під Fame («Слава») – знаменитий хіт Девіда Бові 1975 року, монтажні рішення відповідні. Так, Джек, що готовий завдати удару, монтується з крупним планом тигра, який облизується, а його жертва – з мультяшною овечкою.
На показі в Каннах глядачі плювалися і йшли із залу, що давно вже стало доброю традицією. Але проникливі кінокритики швидко розкусили, що найгірший архітектор і майстерний душогуб Джек – звичайно ж, скарикатурене альтер его Ларса фон Трієра, який ось уже три з половиною десятиліття дурить довірливих глядачів лютим формалізмом, по ходу справи час від часу дійсно знімаючи справжні шедеври.
листопада
«Суспірія» (Suspiria)
_
_
Режисер: Лука Гуаданьїно
У ролях: Дакота Джонсон, Хлоя Грейс Морец, Тільда Свінтон, Міа Гот
У 60–70-х три італійських кінематографіста – Даріо Ардженто (перший не хронологічно, але як найбільш обдарований), Маріо Бава і Лучіо Фульчі – назавжди змінили обличчя фільму жахів. Поставивши на чільне місце видовищність, вони знімали зухвало естетські «слешери» в ретельно продуманій колірній гамі, з незвично поставленим світлом і з небачених раніше ракурсів. Незважаючи на те, що ці фільми не могли похвалитися сюжетною логікою або видатною грою акторів, вони міцно увійшли у золотий фонд кінокласики.
Политизированные мюзиклы против оскаровского болота
А що стосується справжніх цінителів «жахливого» жанру, то оригінальна «Суспірія» Даріо Ардженто 1977 року – і зовсім священна корова. Тим цікавіше, що з нею зробив Лука Гуаданьїно («Клич мене своїм ім’ям»), у якого в активі вже є вельми цікавий ремейк «Басейну» Франсуа Озона.
Відомі побоювання, звичайно ж, є: все як один ремейки класичних фільмів жахів виявлялися жахливими. Навіть якщо впрягались такі визнані майстри, як Гас Ван Сент, чий новий фільм «Не бійся, він далеко не піде» якраз вийшов минулого тижня в український прокат. Напевно, тому що в одному і тому ж атракціоні жахів можна по-справжньому злякатися тільки один раз, і як не перебудовуй сам будинок атракціону, головний фокус все одно давно вже всім відомий. А що стосується думки критиків щодо ремейка Луки Гуаданьїно, то вони, як водиться, розійшлися. Але ті, кому картина сподобалася, відзначають: це не ремейк, а переосмислення знаменитого фільму Ардженто, повне оригінальних знахідок. Навіть якщо це і не зовсім так, нам залишається не менш потішний атракціон, ніж шабаш відьом на тлі міської партизанщини RAF – Тільда Свінтон в ролі дідуся-психоаналітика.
Для колажу були використані кадри:
https://www.youtube.com/watch?v=BY6QKRl56Ok
© 2018 AMAZONSTUDIOS
© 2018 ANNAAPURNA RELEASING, LLC. ALL RIGHTS RESERVED
https://www.youtube.com/watch?v=ndKO_2tPfLI
